Любомир Хабурський: "Той, хто "горить" ідеєю, має насамперед постійно пильнувати свій баланс життя"

Із Любомиром Хабурським ми познайомилися під час курсу особистої ефективності для громадських лідерів в Інституті лідерства та управління. Відвертий та енергійний, за декілька хвилин до зустрічі він гучно увімкнув музику з добіркою пісень сучасних українських гуртів, пританцьовуючи під музичний супровід. Любомир каже, що треба співати і танцювати так, наче ніхто на тебе не дивиться. Йому це вдається, бо викликає посмішки в присутніх. Що спонукало успішного 53-річного адвоката, експерта із консалтингу IT-проектів приїхати в Україну і проводити на волонтерських засадах тренінги з особистісного розвитку для молоді? Про це,  а також про лідерство та важливі навички успішного лідера, в нашій розмові.

 Частина 1.

 – Ви є канадійцем українського походження. Як сталося так, що Ваша родина потрапила в Канаду?

Мій дід Степан був священиком, капеланом Українських січових стрільців. Він походить із села Бабухів біля Рогатина Івано-Франківської області. Наприкінці війни, у 1944 р., коли радянський фронт наближався, стало очевидним, що священиків Української греко-католицької церкви винищують. Його сім'я втекла через Словаччину до Австрії. Там вони перебували в таборі для біженців, звідки його з родиною виселили до Канади. Тоді тату було 13 років. У мами була подібна історія. Вона походить із села Белеїв біля Долини Івано-Франківської області. Моя бабуся була вчителькою, дід – лісником, також був в УСС. Вони знали: або загинуть, або їх виселять. Наприкінці війни вони втекли. Опинилися в американській зоні Німеччини, звідки їх переправили до США. Мамі було 8 років. Обоє батьків були в Пласті, де познайомилися. Згодом одружилися, мешкали в Торонто. Я наймолодший із чотирьох братів.

– Ви чудово розмовляєте українською. Яким чином Ви перейняли українство?

Батьки передали мені ось це українство. У школі, де українська мова раз в тиждень, не можна навчити дитини ані мови, ані зацікавити українством. Це залежить цілковито від батьків. У той час також були книжки, були казки. Дещо, що вийшло з Радянського Союзу. Попри те, що нам говорили, що українську мову утискають, все-таки були книжки українською. І моя мама цим користалася. Моїх батьків можна назвати патріотами. У них завжди була мрія, що Україна буде вільною. Вони не знали, як це може статися, але дуже надіялися. Вони передали нам цінності, звичаї, вклали у наше виховання багато праці: школа, танці, Пласт, відвідування церкви.

– У Вас проактивна позиція щодо України. Разом із дружиною Ви організововуєте дискусійні вечори для української молоді у себе вдома, приїхали сюди і тут проводите тренінги для молоді. Чому саме молодь? Звідки бажання допомогти Україні?

Кожна людина, схожа до мене і моєї дружини Лесі, хоче віддати щось суспільству, своїй громаді. Усе життя ми шукали, як це зробити. Спочатку це виражалося в тому, що я був дуже активний у Пласті. Також, будучи учнем, самостійно опрацював курс про Українську повстанську армію і пропонував його українським школам в Торонто. Мені тоді було 17 років. На той час школи не були зацікавлені: що може 17-річний нас навчити? Я завжди прагнув щось зробити для України. Під час навчання на політичних студіях в університеті у Торонто у мене  в кімнаті були портрети Тараса Шевченка, Тараса Чупринки, Лесі Українки. Кімната була схожа на музей. Щоранку, коли я виходив з метро по дорозі до університету, читав собі напам'ять вірші "Каменярі", Сontra Spem Spero і "Кожний думай, що на тобі мільйонів стан стоїть...".  Нове вираження любові до України я знайшов, коли мене запросили стати ведучим української телевізійної програми. Ця робота поєднувала моє бажання об'єднувати людей та моє українство. Я був голосом української громади в цій телевізійній передачі з 1984 до 1989 року. Під час навчання в університеті та в правничій школі я також вів цю програму. Упродовж року стажувався при Верховному Суді Канади. Тоді зустрів свою майбутню дружину Лесю. Ми одружилися. Я був активним у Пласті та в інших організаціях в Оттаві. Згодом ми зайнялися українською школою. Упродовж восьми років це був наш спільний проект. Ми вірили, що це найкращий спосіб допомагати українцям. Вперше в Україні я побував 1994 року із програмою від імені канадського уряду для надання технічної допомоги. Тоді був радником, як змінити законодавство, щоб малий бізнес міг краще розвиватися. Упродовж трьох місяців я розглядав законопроекти, давав поради. У той час ніхто насправді не був зацікавлений у такому. У 2014 році до Оттави приїхали студенти з українсько-канадської парламентарної програми. Ми запросили їх до себе на вечірку і я запропонував їм приходити до нас на дискусійні вечори. Вони погодилися. Упродовж двох місяців ми мали 10 зустрічей. Наступного разу в Україну я приїхав 2015 року на запрошення студентів, які були в нас 2014 року. Вони запропонували, щоб я говорив з різними людьми в різних університетах. Я проводив семінари і презентації. Згодом потрапив до УКУ, проводив тренінги як волонтер. Мої курси не є академічні, а про особистий розвиток. Це найбільш ефективний спосіб для мене бути українцем, активно бути українцем. Для мене Україна – це студенти і молоді професіонали, що починають свій самосійний життєвий шлях. Вони приймають ключові рішення щодо кар'єри, особистого життя. Це жива сучасна Україна, в яку я хочу дати свій вклад: ділитися думками про те, як налаштувати себе на успіх в особистому і професійному житті. Я вірю, що якщо дехто з них зможе втілити деякі думки із цих курсів, то вони стануть щасливіші і, тим самим, покращать життя своїх громад і суспільства. Коли я проводив навчання, до мене почали приходити студенти на особисті поради. Я не психолог. Але їм потрібно було мати когось, хто їх вислухає. Такі розмови пробуджували в мені значно глибші питання, відповіді на які вони хотіли знати. Я почав більше читати, більше дізнаватися і розвивати ці теми. Я бачу спосіб, як можу ділитися різними навичками зі свого життя. Це усвідомлення дає мені величезне задоволення і відчуття, що зробив те, що хотіли зробити мої батьки.

– У Вашій розповіді простежується схильність до наставництва. Чи були наставники у Вашому житті? Чи бачите таку потребу серед української молоді? 

Я насправді наставників не мав. Можливо, моя схильність до цього вроджена чи від досвіду виховника у Пласті. Не знаю. Моє наставництво почалося з того, що я запропонував студентам у нас вдома на першій вечірці  мати дискусійні вечори. І для цього я мав підготувати матеріали. Я не був готовий. Це була тільки пропозиція. Тоді я сформулював низку питань і думок, про що можна було дискутувати. Я бачу величезну потребу української молоді в наставництві. Не лише серед молоді, але й серед молодих професіоналів. Під час сесій в УАЛі до мене підійшла дівчина і запитала, як вона може зі своїм сильним характером подобатися хлопцям? Щоби допомогти, я познайомив її зі своїми знайомими жінками-лідерками, аби вони поділилися досвідом. Ця дівчина сказала мені, що є інші дівчата з подібною проблемою, які також потребують порад. Тоді я вирішив створити чат у facebook, у який додав 70 жінок-лідерок. Я їм написав: "Жінки, мені потрібна ваша допомога. Потрібно, аби ви зголосилися зустрітися з дівчатами, які потребують від вас порад". Я представляю цим жінкам дівчину і пропоную зголошуватися, хто може допомогти розмовою. Хтось зголошується, і я тоді окремо створюю для них чат. Зрілі успішні жінки зустрічаються з молодшими і діляться досвідом, як можна залишитися собою у професійному та особистому житті. За 3 тижні існування проекту таку підтримку отримало 11-12 дівчат. Виявляється, що хлопці також потребують того ж. Я створив окремий чат для чоловіків, бо деяким хлопцям було незручно, що вони мусять бути стереотипними сильними чоловіками. Вони хотіли відчути, що можуть бути самими собою. Це спрацювало. Допомогу отримало троє хлопців. Цей проект існував до мого відльоту до Львова. І я буду його продовжувати, коли повернуся додому.

Є така теза: лідерами не народжуються, ними стають. Що Ви думаєте про це?

Я вважаю, що людина, яка хоче бути лідером, не буде добрим лідером. Щоб бути добрим лідером, треба, насамперед, горіти якоюсь ідеєю. Тоді люди прийдуть, надихнуться і захочуть долучитися. Така людина може навіть не знати принципів менеджменту, але вона згодом навчиться. Такі люди стають найкращими лідерами. Ті, що мають думку, "горять" і вчаться принципів менеджменту.

– Чи важливо лідерові повністю зануритися в роботу, "горіти" ідеєю? Чи краще зберігати баланс?

Якщо людина не має work-life balance, то вона "згоряє". Є деякі принципи, найважливіші в нашому житті. Книжка Віктора Франкла "Людина в пошуках сенсу" дає зрозуміти, що є найважливішим. Є багато інших методик. Є Harvard Happiness Study, де досліджували 600 людей упродовж 70 років. Що робило їх щасливими? Міцні зв'язки зі своїми сім'ями, дітьми і друзями. Отже, ми знаємо, що це треба робити. Але не можна підтримувати таких зв'язків, якщо ми не виділимо на це час. Людина, яка "горить" ідеєю та її втілює, але не має часу для своїх рідних та друзів, може опинитися в обставинах, коли вона тримається ідеї, але її особисте життя розпадається. Вона не відчуває себе повністю задоволеною, а від цього страждає і її проект. Той, хто "горить" ідеєю, має насамперед постійно пильнувати свій баланс життя. На це потрібно виділити час. Це наче інструкція після посадки в літак. Спочатку нам радять самим одягнути кисневу маску, а тоді допомогти дитині. Тут те ж саме. Треба пильнувати свій особистий стан перед тим, як допомагати суспільству проектом чи ініціативою.

Розмовляла Людмила Левченюк

Адреса

Український Католицький Університет
вул. Козельницька, 2а, офіс 310
Львів 79026, Україна
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Телефон

+38 (032) 240-99-45 (#3627)
+38 (093) 20-60-310

Підписатись на розсилку