Любомир Хабурський: "Ми багато уваги приділяємо самовихованню, роботі, і майже не вчимося відживляти любов".

Із Любомиром Хабурським ми познайомилися під час курсу особистої ефективності для громадських лідерів в Інституті лідерства та управління. Відвертий та енергійний, за декілька хвилин до зустрічі він гучно увімкнув музику з добіркою пісень сучасних українських гуртів, пританцьовуючи під музичний супровід. Любомир каже, що треба співати і танцювати так, наче ніхто на тебе не дивиться. Йому це вдається, бо викликає усмішки в присутніх. Що спонукало успішного 53-річного адвоката, експерта із консалтингу IT-проектів приїхати в Україну і проводити на волонтерських засадах тренінги з особистісного розвитку для молоді? Про це, а також про важливі складові особистого та професійного життя для успішного лідерства, у нашій розмові.

 

Частина 2.

 

– У своїх тренінгах Ви говорите, що лідер має розвивати інтуїцію. У цьому допомагають три складові: спокій, mindfulness і захоплення природою.

– Ще є четверта, яку я забув додати: пробудження емоцій через мистецтво.

– Як Ви практикуєте ці речі?

– Один із найкращих способів – це перебувати у спокої, що найлегше зробити на природі. У такий спосіб ми створюємо умови, щоб інтуїція проявилася. Стівен Спілберґ казав, що інтуїція не кричить, а шепоче. Тому для неї треба створити місце, щоби вона могла промовити. Інша складова – це емоції. Заняття чимось мистецьким пробуджує емоцію, яка, в свою чергу, пробуджує інтуїцію. Спокій, природа і активне занурення в мистецтво (театр, музику тощо) є дуже важливими для того, щоби людина збалансувала себе і своє мислення. Mindfulness – це ще один інструмент, який може допомогти вгамувати розум від негативного та непродуктивного мислення. Це коли ми не сумуємо за минулим і не турбуємося про майбутнє. Ця техніка cтає все популярнішою в Канаді, Америці та Британії. Її відділили від буддизму, забравши релігійний зміст, і адаптували до звичайного життя. Пробуджувати і прислуховуватися до своєї інтуїції – дуже важливий шлях до творчості та інноваційності, що допомагають людині досягнути успіху у всіх галузях професійного та особистого життя. Кожному варто вправлятися у техніках розвитку своєї інтуїції.

– На наше життя впливає наше мислення. Останнім часом дуже популярною є техніка дизайн-мислення, елементи якої Ви застосовуєте під час занять. Розкажіть трохи більше про це.

– Двоє авторів, Білл Барнет та Дейв Еванс, написали книжку "Дизайнування свого життя" ("Designing your life"). Вони почали опрацьовувати техніку дизайн-мислення значно раніше, ніж вона стала популярною. Вони застосовують різні методики, що використовують люди, які професійно займаються дизайном у різних галузях. І вони це адаптовують до мислення про майбутнє, кар’єру. У книжці описано декілька етапів. Дуже важливо бути свідомим свого професійного та особистого життя. Важливо бути чутливим до того, що тебе наповнює енергією, що дає відчуття включеності. Ми себе дуже обмежуємо, бо хочемо здаватися не такими, якими є. Тому тримаємося саме тих моментів, в яких бачимо себе з найкращої сторони. У такий спосіб ми блокуємо наш розум від появи нових думок. Ці автори розробили вправу "карта думок" (mind mapping). Вона полягає в тому, що ми робимо прототип, на якому можемо розвинути наш досвід і знання через асоціативні підсвідомі ланцюги думок. Щоби ми пробували і не думали, що нам треба відразу знати відповідь на те, що ми маємо в своєму житті зробити. У такий спосіб можна навчитися думати про своє майбутнє і не бути зацикленими на чомусь одному. Випробовуючи різні прототипи занять і робіт, ми можемо краще відчути, що нам вдається замість того, щоб думати лінійно. Саме застосовування прототипів є найважливішою технікою для дизайнерів.

– У Ваших тренінгах багато йдеться про важливість "бути собою". На формування особистості значною мірою впливають виховання батьків та освіта. У Вас є троє дітей. Які методи для їхнього виховання застосовуєте?

– Ми з дружиною Лесею багато уваги звертаємо на виховання. По-перше, стараємося не порівнювати наших дітей один до одного або до когось іншого з родини. Упродовж 11-ти років ми займалися з ними вдома. У Канаді є така можливість, home schooling, коли батьки навчають своїх дітей вдома. Ми тоді мешкали за містом і багато часу проводили разом. Ми з ними багато говорили на різні теми, сприймали як дорослих. Ми слухали Ted Talks, після чого дискутували. Під час спільної трапези ми мали своєрідні міні-семінари: якась тема з’явилася – і ми починали про це говорити. Якщо виникали труднощі, що стосувалися їхньої поведінки, то ми з ними про це говорили також: про їхні стосунки між собою, з учителями, з товаришами. Ми дуже пильнували, щоби їх вислухати, з ними поговорити, але також навчитися від них. Ми багато вчилися від наших дітей з тих розмов. Між нами був постійний обмін думками. Це певною мірою вплинуло на те, що вони відчували себе дорослими, відчували нашу довіру, могли відчувати себе впевнено, самими собою. Ми також намагалися їх привчити до відповідальності. Коли вони хотіли, щоби ми прийняли рішення за них, ми казали, аби вони це зробили самостійно. Був період у моєму житті, коли через проблеми на роботі мене було легко вивести з рівноваги. Серед наших дітей виникла динаміка, що вони між собою змагалися, що часто доводило до бійки. Це виводило мене з рівноваги. Я покликав їх на зустріч і попросив, аби вони написали усі риси своєї поведінки, що доводять до таких конфліктів. Хотів їх оцінювати упродовж місяця: чи вони роблять те, що доводить до конфліктів, чи ні. Але в останню мить вирішив не оцінювати їх, а щоб вони склали список речей із моєї поведінки, що створює конфлікти. Вони оцінювали мене упродовж місяця. Це дало сильний ефект, тому що я звернув увагу на себе. З однієї сторони, я думав про те, як маю змінити свою поведінку, щоб не нервуватись; з іншої сторони, це допомогло їм, бо вони побачили, що я готовий себе змінювати. Вони хотіли, щоби я отримав кращі оцінки, тому робили так, щоб себе змінити. Це були моменти, коли я їм показував, що готовий брати відповідальність за свою власну поведінку, свою зміну. Вони бачили реальність людини, Любомира, зі всіма його вадами. І вони бачили, що я намагаюся виправитися. Це в якійсь мірі допомогло їм також більш по-дорослому ставитися до цієї ситуації.

– Чи можна сказати, що Ваш приклад став для них дуже промовистим і вони самі захотіли змінитися?

– Думаю, це правда.

– У світі все популярнішою стає тема емоційного інтелекту. Деніел Ґоулман у своїй книзі "Емоційний інтелект" пише, що в багатьох регіонах США є програма "Соціально-емоційне навчання" (SEL), яка є обов'язковим складником навчального плану. Окрім певного рівня успішності учні мусять опанувати необхідні для життя соціальні й емоційні навички. Чи Ваші діти проходили таке навчання у школі в Канаді?

– Я не знаю, чи мої діти це проходили в школі, але вдома ми постійно говорили про це. Ми це не називали "емоційний інтелект", але, наприклад, як починалася сварка, ми не лише хотіли її зупинити. Ми говорили, як людина почувається, ми заглиблювалися в їхні відчуття. Кожен із них має унікальний емоційний профайл. І ми це обговорюємо в різних аспектах. Якщо є ситуація щодо Соломійки, я можу це обговорити також із Мар'яном у присутності Соломійки або без неї. Якщо є труднощі у наших стосунках з дружиною Лесею, то ми також це обговорюємо. Вони беруть участь. Це постійна відкрита дискусія. Я також прошу порад і коментарів у наших дітей про себе, особливо коли виходжу з рівноваги чи поводжуся несправедливо – бо з емоціями таке трапляється. Діти дають дуже влучні поради і відчувають, що Леся і я оцінюємо їхні емоції, спостереження і вклад. Думаю, що це і є практичним втіленням концепції емоційного Інтелекту, і це спосіб робити так, щоб зміцнювати наші сімейні стосунки. 

– Ви часто розповідаєте про свою дружину Лесю. Зокрема, під час тренінгів ділитеся пережитим подружнім досвідом. Розкажіть трохи про свою дружину.

– Я дуже люблю Лесю. До речі, її мама народилася у Львові. Лесин дідо (по мамині стороні) був професором Українського таємного університету, а бабця була мисткинею, що навчалася в Олекси Новаківського. 1944 року, коли Лесиній мамі було 3 роки, сім'я втекла зі Львова. Лесин батько Кріс є британцем. Лесина мама доклала багато зусиль, щоби виховати Лесю, її брата і сестру в українському дусі. Леся була директоркою Української школи упродовж 8-ми років. Згодом її запросили керувати програмою, на якій навчається 6 тис. студентів у 30-ти громадських школах. Українство і благодійна діяльність були і є для Лесі дуже важливими. А для мене важливо підтримувати розвиток Лесиної кар’єри. Тому я заохотив її вступити на магістерську програму з педагогіки, раніше вона вже закінчила магістерку з мистецтвознавства. Мені важливо, щоби в Лесі була нагода самовиразитися через кар’єру та освіту, адже саме вона 11 років займалася навчанням дітей вдома (home-schooling). 

– Записала фразу під час Вашого тренінгу: "Щасливе подружжя – це двоє людей, що одночасно танцюють дует і соло". Що важливо в такому дуеті? 

– Життя в подружжі є складним. Якщо ви хочете бути щасливими разом, маєте бути реалістичними щодо труднощів у житті: буденності, фінансів, виховання дітей. Усі ці стреси відображаються на подружньому житті. Особливо, коли двоє людей довго живуть разом і бачать різні недоліки один одного. Щоби пара могла співпрацювати в подружжі, на відміну від команди, мусить докласти набагато більше зусиль. Ейфорія, закоханість на початку зникають. Залишаються стосунки, які потрібно відновлювати, підживляти. Є хороші книжки про подружні стосунки, зокрема: "Сім принципів щасливого шлюбу" Джона і Джулі Готтман (Julie and John Gottman "The seven principles for making marriage work”) та "Обійми мене міцно" Сюзан Джонсон  (Sue Johnson “Hold me tight”). Я дуже хочу, щоб другу книжку переклали українською.  Також рекомендую прочитати статті та книжки Естер Перел (Esther Perel). Допоміжні матеріали у своїй онлайн-книжці зібрав Ален де Боттон (Alain de Botton, http://www.thebookoflife.org/). Щоби подружжя було разом, люди в ньому мусять бути відкритими і цінувати один одного. Для цього треба розвивати багато навиків: щедрість, дбайливість, почуття гумору, грайливість, цілісність. Ми багато уваги приділяємо самовихованню, роботі, і майже не вчимося відживляти любов. Мені шкода, що ми цього не робимо. Тому маємо стільки нещасливих людей, стільки нещасливих пар. Я би хотів, щоби кожен студент і студентка, молодий професіонал і професіоналка навчилися себе любити і були щасливими у своїй сім’ї. Найкращий дарунок своєму партнеру чи партнерці і найкраща запорука щасливого подружжя – це подарувати свою вразливість (“vulnerability”) і повну необмежену відкритість. Лише вони можуть забезпечити чесність, і лише чесність може втримати емоційний зв’язок і любов, і лише емоційний зв’язок і любов мають силу втримати подружжя у щасливому стані. Я всім бажаю бути щасливими у подружжі, тому про це часто говорю.

– Любов – це вибір. А вибір – це рішення. Чи не так?

– Є така стаття "Справжня любов – це вибір" ("Real life is a choice"). Якщо говорити про любов, то це означає, що ти маєш настанову. Ти мусиш працювати і діяти, щоби ту любов збудувати, а не чекати, що це буде якесь почуття. У такому значенні це є "вибір", який потрібно постійно підтримувати активними діями, випромінювати його через слова, жести і погляди. Це, мабуть, найтяжча праця, бо вимагає уваги упродовж цілого життя. Водночас, коли цей вибір любити ефективно втілити, то він приносить найглибше щастя Вам, Вашому партнеру чи партнерці та людям навколо.

– Ви також говорите про складні рішення. Що важливо під час прийняття рішень?

– Багато з людей зациклені на тому, щоби приймати рішення. Ми дуже багато думаємо про те, що та чи інша опція зроблять величезну різницю в нашому житті. Тому я ділюся інструментами, щоби зрозуміти, чому рішення є складними і що їх робить такими, а також стратегіями, щоби перебороти страх прийняття рішень. Мене запитав мій син: «Краще купити і жаліти, що ти купив? Чи не купити і жаліти, що ти не купив?». Це можна застосувати до рішень. Чи зробити щось і жаліти, що ти зробив? Чи не зробити і жаліти, що не зробив? Якщо ми не приймаємо рішень, обставини в нашому житті змінюються, і нам залишається лише жаліти, що ми не прийняли рішення. Отже, якщо ми боїмося прийняти рішення, то будемо в обставинах, коли не зробили вибір, і будемо жаліти про це. Тому не можна боятися приймати рішень. Потрібно приймати їх активно.

 

Частина 1 (читати)

 

Розмовляла Людмила Левченюк

 

 

Адреса

Український Католицький Університет
вул. Козельницька, 2а, офіс 310
Львів 79026, Україна
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Телефон

+38 (032) 240-99-45 (#3627)
+38 (093) 20-60-310

Підписатись на розсилку