Церква – це осередок не лише для релігійних потреб, але й для громадської активності, – проректор із зовнішніх зв’язків УКУ Олег Турій

Влітку команда Інституту лідерства та управління УКУ побувала в Римі та змогла глибше ознайомитись з історією розвитку Українського католицького університету. Вагома роль у творенні осередків українського духовного та культурного життя у Вічному місті належить Патріарху УГКЦ Йосифу Сліпому. Свою діяльність за кордоном він розпочав на 71-му році життя після 18-ти років ув’язнення у виправно-трудових таборах Радянського Союзу. У Римі він збудував унікальний з мистецької та концептуальної точок зору собор Святої Софії та створив Український католицький університет, тут зберіг та передав духовну традицію УГКЦ наступникам та акумулював енергію, що спричинилася до відродження Церкви після здобуття Україною незалежності. Про значення цього періоду життя та діяльності Патріарха для України розповів Олег Турій, історик Церкви та проректор із зовнішніх зв’язків УКУ. Порозмовляти на цю тему нам пощастило у приміщенні УКУ в Римі, де разом із колегами пан Олег працює над упорядкуванням Історичного архіву Української греко-католицької церкви – частини зібраної Шептицьким та Сліпим інтелектуальної спадщини українського народу.  

Яке значення мав “римський період” життя та діяльності Йосифа Сліпого для розвитку Української греко-католицької церкви, на Вашу думку?

– Це надзвичайно важливий період з огляду на обставини, в яких існувала УГКЦ у другій половині XX століття. Багато українців під час і після Другої світової війни були вимушені емігрувати до Австрії, Німеччини, а потім переселитися до США, Канади та інших країн. В Україні існувала загроза цілковитого знищення цієї Церкви через переслідування тоталітарним режимом; у світі українці були розпорошені, під загрозою втрати власної ідентичності. Переїзд до Риму Патріарха став надихаючим моментом. Він почав робити те, що написано на фронтоні будівлі цього університету: “Збирати у розсіянні сущих”, тобто гуртувати людей, закликати їх творити спільні проекти, розбудовувати культурні та духовні осередки. По-друге, він взявся за будівництво собору Святої Софії та створення Українського католицького університету в Римі з чіткою метою: послужити Україні. У Римі він заклав основу для майбутнього відродження. Тут у різний спосіб підтримував контакти з церковним підпіллям: не лише з греко-католиками, але й з іншими дисидентами, світськими особами, які боролися проти радянського режиму. Найбільші мрії Йосифа Сліпого здійснилися вже після його смерті. Він того не дочекався, але доклав чимало зусиль, щоб так сталося.

Що можна сказати про спадкоємність духовної традиції між Андреєм Шептицьким та Йосифом Сліпим, зокрема в цей період?

– У багатьох аспектах Йосиф Сліпий був спадкоємцем свого попередника на митрополичому престолі. Зокрема, мрія Шептицького про Український католицький університет у Львові, яку Сліпий реалізував 1963 року в Римі, видавши свій перший декрет про його заснування невдовзі після звільненя з радянської неволі. Він також продовжував дуже важливу для Шептицького справу об’єднання християн. У молоді роки Сліпий був радше прихильником західних філософських та богословських підходів і концепцій. Коли він пережив ув’язнення в Сибіру, переїхав до Риму і відвідував українців у діаспорі, то підхопив ідею митрополита Андрея про те, що між православними і греко-католиками немає відмінностей у вірі; їх поєднує спільна духовна, культурна, національна традиція, і це має бути основою відродження єдиної Київської Церкви.

Йосиф Сліпий вболівав за те, щоб в УГКЦ, що була оголошена ліквідованою в СРСР, не лише збереглася тяглість ієрархічної традиції, але щоб продовжити і розвинути спадкоємність ідей. Тому таємно від Ватикану 1975 року він навіть висвятив кількох єпископів, серед яких був Любомир Гузар. За умови, що вони тільки тоді можуть приступити до своїх обов'язків, коли б виявилося, що в Україні немає жодного чинного єпископа. Патріарх турбувався, щоб передати не лише повноваження, але й свою концепцію розвитку Церкви і розбудови національного життя людям, яким він довіряв. Наступником Йосифа Сліпого Любомир Гузар став не відразу. За наполягання Ватикану наступником призначили Мирослава-Івана Любачівського. Його вважали особою нейтральною, віддаленою від тодішніх протистоянь, не дуже відомою церковному загалові. Несподівано для багатьох новий предстоятель налагодив співпрацю з командою свого попередника і почав відстоювати ті самі ідеї та засади. Тобто, в історії УГКЦ є дуже важлива риса: спадкоємність не лише персональна, але й ідейна, духовна. Згодом Любомир Гузар продовжив цю традицію. Цікаво, що Блаженніший Мирослав-Іван до певної міри реалізував бажання патріарха Йосифа, домігшись від Ватикану визнання таємних єпископських свячень Любомира Гузара та призначення його своїм помічником з делегованими правами предстоятеля. А вже сам патріарх Любомир передав провідництво іншій людині, обраній синодом без вказівки на конкретну особу. Незадовго до свого безпрецедентного зречення від уряду він написав спеціальне послання, де аналізує спадщину митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосифа Сліпого і заповідає своєму наступнику керуватися цими принципами. Тобто, Церква під проводом патріарха Любомира дозріла до того рівня, що змогла приймати рішення про наступництво не персонально, а колегіально, керуючись виробленими та усталеними критеріями і засадами.

Які ознаки поєднання східної і західної церковної традиції проявляються у соборі Святої Софії?

– Патріарх Йосиф створив дуже виразний східний храм, що апелює до Софії царгородської та київської, але знаходиться в Римі. Цей храм знаходиться в столиці католицького світу і є відкритим для багатьох. Тепер тут часто бувають паломники з України, але іноді навідуються високопоставлені особи з Ватикану, серед яких і римські понтифіки. Нещодавно, не маючи змоги приїхати в Україну, щоб виразити свою підтримку, сюди завітав Папа Франциск.

Це поєднання традицій цікаве, бо сам Йосиф Сліпий, коли писав докторську працю, перебував під сильним впливом неосхоластики, типово латинського способу думання і формулювання. Проте вже тоді західну філософію, західний спосіб висловлювання він використовував для відстоювання оригінальних східних джерел і традиції УГКЦ. У його особі, як, зрештою, і в особі митрополита Андрея Шептицького, це поєднання в багатьох випадках слугує містком, що дозволяє українцям відчувати себе частинкою європейського світу, залишаючись собою.

Чому Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий та Любомир Гузар стали такими знаковими постатями для України, на Вашу думку?

– Цього не можна пояснити логічно. За це треба лише дякувати Богові, що дав нам таких людей. На мою думку як історика, в умовах багатолітньої бездержавності Церква в Україні завжди виконувала роль провідника і заміщувала структури, яких українцям бракувало. Не випадково саме в церковному середовищі з’являлися особи, що взяли на себе частину відповідальності, яку в інших народів виконують монархи, політики, громадські діячі.

Які риси, що характеризують Йосифа Сліпого як лідера, Ви можете назвати?

– Патріарх Йосиф був особою непересічною і дуже працьовитою. Перша риса, про яку всі згадують, – його фанатична відданість роботі. Він не міг сам ні хвилинки сидіти без діла. Коли бачив, що хтось марнує час, гостро на це реагував і одразу ж залучав до будь-якої роботи від фізичної до інтелектуальної. По-друге, він мав твердий характер, загартовану волю, яка дозволила йому перейняти повноваження в умовах, коли ворог готувався ліквідувати Церкву. Митрополит Андрей обрав його наступником, бо був впевнений, що ця людина не зрадить, не відступить, і що на нього будуть орієнтуватися інші, навіть якщо Церкву офіційно оголосять неіснуючою, забороненою, ліквідованою. З ним не було легко. Люди, які підтримували його, часто в якихось конкретних питаннях потерпали від авторитарного способу вирішення справ і делегування доручень. З іншого боку, його сучасники, особливо студенти (владика Борис Гудзяк, отець Михайло Димид та інші) згадують, що відчували в ньому надійну опору; знали, що за ними стоїть Глава Церкви. Вони відчували сміливість думати про великі справи, і знали, що ця людина може їх підтримати, а коли дійде до критичного моменту, ніколи не відступить, не відмовиться від своїх людей та ідей. Такий лідер розкриває великі перспективи для ініціативи інших. Біля Йосифа Сліпого залишилися ті, які були найбільш вірними лінії, яку він провадив, і які після нього в Україні вже змогли розвинути такі колосальні проекти, як відновлення Львівської богословської академії та розбудова УКУ, створення радіо “Воскресіння”, видавнича діяльність тощо.

З розповідей очевидців, Йосиф Сліпий вів господарство у Римі. Що спонукало його до цього?

– Італія в 1960-ті роки була досить бідною країною. Вона виходила з воєнної розрухи, повоєнних політичних конфліктів. Тут не було стабільного уряду. Селянське походження Йосифа Сліпого і пережитий досвід заслання на Сибіру спонукали для певності мати в своїх руках усе необхідне: курей, свиней, корову. Думаю, що це також був спосіб наблизити семінаристів до реального життя і, можливо, навіть до того, що їх могло очікувти в Україні.

У приміщенні Українського католицького університету в Римі, окрім кімнат для семінаристів, облаштовані архів та меморіальний музей. Яка їх історія створення?

– У 1930-х роках митрополит Шептицький придбав або отримав на зберігання дві великі колекції: меншу – документальну спадщину В’ячеслава Липинського, і більшу – величезну колекцію документів уряду Західно-української народної республіки, що зберігалася у Відні. Хоронитель колекції уряду ЗУНР Теофіл Горникевич з Відня написав Сліпому, що володіє цими колекціями. У 1967 році її перевезли і планували відкрити архів, директором якого мав стати Теофіл Горникевич. На жаль, він захворів і помер 1969 року. Проте сам архів був створений. Йосиф Сліпий афіліював його при Українському католицькому університеті. З часом до нього мали долучити інші збірки, особливо копії документів із ватиканських архівів. Цю справу розпочав ще Шептицький. Отець Кирило Королевський мав спеціальне доручення від митрополита Андрея: розшукувати в Римі матеріали про Україну та її церковне життя. Сам архів з часом був доповнений документами з канцелярії патріархів Йосифа Сліпого і Мирослава-Івана Любачівського. Сьогодні цей архів належить Церкві під назвою «Історичний архів Української греко-католицької церкви у Римі». На прохання Блаженнішого Любомира група працівники УКУ з Інституту історії церкви під моїм керівництвом від 2009 року займається упорядкуванням цього архіву.

Меморіальний музей створили в кімнатах, де мешкав патріарх Йосиф в останні роки свого життя. Спочатку, після переїзду до Риму, він отримав від папи апартаменти у Ватикані. Коли ж збудували приміщення УКУ, він часто сюди приїздив до бібліотеки, до архіву, читав лекції, проводив тут синодальні наради. Коли його стан здоров’я погіршився, він переїхав сюди. Музеєм стала сама кімната, в якій він жив: його ліжко, речі, привезені з Сибіру та набуті або подаровані йому згодом. Сам же Патріарх започаткував інший музей – природничий, який створив у цьому ж приміщенні зі знайдених особисто або надісланих у подарунок опудал тварин, плазунів, метеликів тощо. Патріарх був, можливо, одним з останніх енциклопедистів 20 століття.

У Римі є декілька осередків українського духовного життя. Як вони функціонують?

– Крім собору Святої Софії і колишнього приміщення УКУ ще є кілька інших осередків. Одним із найдавніших є представництво отців Василіан, які тут з 20-х років 17 століття. У центрі міста є Папська колегія, генеральний дім отців Василіан і генеральні доми сестер Служебниць і сестер Василіанок. Це центральні органи управління цих чернечих спільнот. Оскільки Рим – осередок Католицької Церкви, ці згромадження вирішили зосередити свої управи тут. Вони переважно виконують адміністративні функції. У зв’язку із хвилею заробітчанської міграції в Італію, з 1990-х років отці Василіани взялися за душпастирську працю для людей, що опинилися тут нелегально. Навіть тепер вони допомагають хворим дітям, організовують операції, які часто в Україні не роблять. Це колосальна діяльність, що визначає характер праці цих людей тут, про яку не говорять медіа. Це свідчення тієї ролі, яку Церква повинна виконувати: опіки, особистого зв’язку зі спільнотою. Українці тут часто залишені самі на себе, і вони потребують спілкування. Церква – це осередок не лише для задоволення релігійних потреб, але й для громадської активності. Важливо зрозуміти можливості та виклики, що існують тут. Варто думати про програми, які б допомагали людям, що виїхали з України, не втратити свого зв’язку з батьківщиною: зокрема, робити дитячі садочки, недільні школи, де люди могли би дізнаватися більше про українську культуру. І, можливо, хтось захоче повернутися в Україну з новим досвідом і бажанням розбудовувати її.

Чого не вистачає, щоб в Україні розуміли важливість таких осередків за кордоном, зокрема як у Римі?

– В Україні немає вичерпного усвідомлення того, що тут відбувається. Тепер про це трохи починають писати у форматі напівскандальних розповідей про долю заробітчан, проте глибокого аналізу досі немає. Осередок, розбудований на базі собору Святої Софії та УКУ в Римі багато зробив для того, щоб відновити духовне церковне життя в Україні. Натомість тут ресурс попереднього покоління вичерпався, частина людей відійшла у вічність. Існує потреба оживити цю діяльність уже як осередку, який має стати ретранслятором відомостей про Україну в світі. Стати таким своєрідним Українським Інститутом, про який наша влада багато говорить, але поки що мало чинить. Наша присутність у Римі сприяла б кращому відчуттю ситуації в Україні міжнародним співтовариством. Це зараз найважливіше завдання, над яким ми повинні подумати і розробити стратегію його реалізації.

Розмовляла Людмила Левченюк

Адреса

Український Католицький Університет
вул. Козельницька, 2а, офіс 310
Львів 79026, Україна
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Телефон

+38 (032) 240-99-45 (#3627)
+38 (093) 20-60-310

Підписатись на розсилку