Блиск і злидні лівих і правих ідеологій: як уникнути фатальних екстрем?

 

У мене таке враження, що на сьогодні в Україні немає реальної загрози правої чи лівої екстреми, і це показали вибори.

Існують інші загрози, але немає загрози приходу до влади чи то електоральним шляхом, чи шляхом якогось перевороту аналога радянських комуністів чи фашистів. Є багато загроз – корупція, яка не ідеологічна за визначенням (єдина ідеологія корупціонерів – особиста нажива), надмірний вплив фінансово-олігархічних угруповань на політику. Йдеться про те, щоб не допустити надмірного впливу, щоб замість демократії, політичного плюралізму ми мали лише плюралізм олігархічних кланів, які, однак, завжди можуть домовитися. Це загроза, яку не можна недооцінювати. Є загроза переходу до тієї чи іншої форми авторитаризму. Під час кризових ситуацій виникає спокуса встановлення якоїсь форми диктатури. І це навіть може отримати підтримку як засіб до вирішення такої ситуації.

Загрозою є популізм. Погано, коли популізм, тобто бажання сподобатися електорату за будь-яку ціну, переважає над іншими міркуваннями, наприклад міркуваннями покращити життя народу. І ці всі загрози є реальними в Україні. Ці загрози внутрішні. Зрозуміло, що зовсім інша загроза – загроза агресії з боку Росії.

Коли я говорив, що нема сьогодні загрози правої чи лівої екстреми, це не означає, що ми убезпечені від подібних речей раз і назавжди. Коли починалася російська революція в березні 1917 року, мало хто міг припустити, що більшовики – партія на той час третьорозрядна, прийдуть до влади. І хоча були сподівання, що мине кілька тижнів і Росія повернеться до нормального демократичного шляху, вони протрималися при владі понад 70 років. Перед 1930 роком ніхто не сподівався, що Гітлер прийде до влади. А він прийшов і довів не тільки німців, а й увесь світ до нечуваної  катастрофи. Тому краще говорити про ідеологічні екстреми ще до того, як вони стануть такою загрозою, від якої важко врятуватися.

Чим подібні ідеології можуть бути привабливими? А вони були привабливими і залишаються такими до сьогодні для багатьох людей. По-перше, на відміну від ідеологій, скажімо, центристських, які не обіцяють раю завтра, а говорять про необхідність реформ, тривалої праці, ці ідеології обіцяють вирішити наші проблеми тут і зараз. Вони дають людям відчуття причетності до того, що вершать революцію, яка повністю переверне світ і зробить його кращим. Оце відчуття причетності до великої справи, яку ми робимо тут і зараз, і робимо радикально, а не поступово, є привабливим для багатьох людей.

По-друге, релігійний характер цих ідеологій. У правих ідеологій перетворення їх у політичну релігію відбувається доволі відверто, наприклад, у італійських фашистів і німецьких націонал-соціалістів, були такі спроби і в середовищі українських націоналістів. Вони відверто говорили: наша ідеологія, наша практика є релігійними. Марксисти завжди відкидали релігійність, вони претендували на науковість. Попри це, радянський комунізм став, можливо, найдосконалішою політичною релігією, яка в добу смерті Богів давала замінник традиційної релігії, давала відчуття причетності до великих справ, а це для багатьох людей було дуже важливим.

По-третє, експлуатація реальних людських прагнень. І комунізм, і екстремні форми ультранаціоналізму зверталися до реальних проблем, страждань людей, соціальної нерівності, почуття справедливого гніву.

І останнє, що особливо характерно для лівого екстремізму – він дає відчуття причетності до правди історії: мовляв, ми знаємо, як відбувається прогрес, куди він рухається, ми цей прогрес науково опанували й встановили. Оця наукоподібність знання, передбачення майбутнього, віра, що майбутнє на «нашому» боці – це також дає відчуття причетності до того, що нібито ми це майбутнє будуємо. У правих це проявляється менше. Вони наслідують логіку соціального дарвінізму: нам байдуже наукове доведення того, що ми стверджуємо, але в суспільстві, як і в природі, відбувається боротьба між різними спільнотами, а перемагає та, яка в цій боротьбі виявить більшу здатність до насильства, яка переможе інших. І таким чином відбувається прогрес людства, де слабший мусить поступитися, а сильніший перемагає.

Усе це пояснює блиск правих і лівих екстрем. Що ж до їхньої злиденності, то вони є оберненими сторонами того блиску. Вважають: якщо ми знаємо, куди рухається людство, а інші не знають, значить, ми маємо право це людство вести. Ми маємо право залізною рукою загнати людство до кращого майбутнього – з найкращих міркувань. Ця практика, де група людей була переконана, що вона має універсальну відмичку від всіх дверей реальності у вигляді єдино правильної теорії марксизму, якраз приводить до таких речей.

Псевдорелігійність дає ілюзорні перспективи. Колись марксистсько-ленінська теорія була привабливою ідеологією. Згодом, у часи брежнівщини, ця релігія була вже розкладена, існувала на рівні формальних ритуалів, і всі розуміли, що вона існує для прикриття панівної кліки геронтократів.

Проблема демократії. Якщо комуністи на словах були великими демократами, а насправді збудували тоталітарну систему, то праві екстремісти були більш відвертими і говорили, що демократія – це хибний шлях. Гітлер, Корнеліу Кодряну, Дмитро Донцов робили висновок, що сама еліта має формувати наступну еліту, а не довіряти цю справу недолугому народу.

Несподівано подібна риторика відродилася сьогодні. Коли стало відомо, що 73 відсотки населення України проголосувало «не за того» кандидата, у Фейсбуці з’явилися блоги і навіть наукоподібні статті про те, що ліберальна демократія себе не виправдовує. Треба, мовляв, повернутися до корпоративного принципу формування влади, а не йти шляхом довірення цієї дуже важливої справи недолугим виборцям. Таке в історії вже було. До чого це приводило, добре відомо. Критикам демократії варто нагадати відомі слова Черчилля: «...Демократія є найгіршою формою правління – якщо не брати до уваги всіх інших форм, які були випробувані у той чи інший час; але в нашій країні поширене переконання, що правити повинен народ, правити безперервно, і що громадська думка, виражена усіма конституційними засобами, повинна формувати, спрямовувати і контролювати дії міністрів, які є слугами народу, а не його володарями». Ймовірно, саме це переконання зробило Велику Британію неприступною для ідеологічних екстрем. 

Доповідь в рамках молодіжного круглого столу «Ціннісні розлами у суспільствах: Що стоїть за культурними війнами сьогодення?», за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Олександр Зайцев,

доктор історичних наук, доцент, професор кафедри нової та новітньої історії України

Українського католицького універистету

фото М. Лесюка

Адреса

Український Католицький Університет
вул. Козельницька, 2а, офіс 310
Львів 79026, Україна
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Телефон

+38 (032) 240-99-45 (#3627)
+38 (093) 20-60-310

Підписатись на розсилку