У нас зберігається те, що робить Україну сильною і вирізняє досі серед більшості країн Центральної Європи

 Інавґураційна доповідь Олександра Сушка «Ціннісні розлами у світі та Україні: загальний огляд»


Рік тому ми вже мали змогу бесіди з подібною аудиторією в цих стінах. Це ініціатива дуже цінна – зібрання варте підтримки.

На сьогодні одним із глухих кутів для громадянського суспільства, для інтелектуальної верстви, для бізнесу є посилена тенденція до самозамикання середовищ, яким комфортно спілкуватися між собою, і які, можливо, не завжди бачать навколишній світ у його різноманітності. 

Очевидно, що завжди є питання розумного балансу між однорідністю та розмаїттям. І очевидно, що ми не можемо ставити собі за мету зібрати за одним круглим столом відразу всіх людей, наприклад, розділених ціннісними бар’єрами. Але я бачу абсолютну виправданість тої моделі з підбору кваліфікованих учасників, яку запропоновано організаторами цього заходу.

Насамперед, почну з того, що в останні роки ми спостерігаємо динамічне урізноманітнення того, що називається ціннісними розламами. Ми звикли жити в простішому світі, де легше було ідентифікувати своїх і чужих, де легше було відділити добре і погане, де були чіткіші маркери, де можна було одразу більш просто, хоч і в тяжкі часи, але зрозуміло де знайти підтримку, де є друзі, а де вороги.

Якщо  згадаємо дискусії 10-15-річної давності в Україні, то система координат виглядала достатньо просто. З одного боку були прогресивні середовища, які хотіли розвивати Україну, рухати її європейським шляхом. Була Європа як зрозумілий ціннісний орієнтир, вартістю якого не ставилася під сумнів. З іншого боку, були інші сили, які тягнули в минуле.  Як правило, це збігалося з вектором Схід-Захід.

«Ми побачили, що усталені орієнтири, які ми звикли розуміти як незмінні, бездоганні, такі, які не підлягають ерозії, раптом почали розхитуватися, розпливатися»

Існував такий термін, як національна демократія, який об’єднував в собі широке коло тих людей, сил, формацій, які, з одного боку, представляли патріотичну, а з іншого – прозахідну, ліберальну альтернативу, яка протистояла старій пострадянській моделі. 

Ця модель існувала достатньо довго. Вона певним чином призвичаїла нас до простоти – свій-чужий. Була корумпована олігархія, яка належала до сил зла. І це певним чином нас розслабило. Більше того, ті випробування, які випали на долю країни після 2013 року певним чином ще додали до цієї простої парадигми. Бо ми побачили екзистенційного ворога, який воює не за шматок землі  в Україні, а за саме право українців бути собою. Це війна ідентичності, яка, з одного боку, була і залишається величезним випробуванням, а з іншого – спрощує картину світу. Паралельно десь в останні роки ми побачили швидке урізноманітнення картини, коли дедалі частіше потрапляючи в життєві чи політичні ситуації, ми побачили, що все більше виникає ситуацій, де чорно-біла матриця перестає працювати, де з’являються нові тіні, напівтіні, рельєфи, різні відтінки сірого, кольори, де важко підійти з тим інструментарієм простої схеми Схід-Захід, ліво-право, добро-зло. Ми побачили, що усталені орієнтири, які ми звикли розуміти як незмінні, бездоганні, такі, які не підлягають ерозії, раптом почали розхитуватися, розпливатися. 

Ключовим фактором тут стала еволюція європейського західного світу, який перестав бути безумовним орієнтиром, і в якому розпочалися процеси, які свідчили, що там не все так просто і складено не раз і назавжди. Це сталося, бо, ймовірно, тривалий період спокою і стабільності зумовили розслаблення певних імунних інструментів усередині західної цивілізації, і вона почала «хворіти».

Очевидно, ми вже дедалі менше бачимо того яскравого, впевненого ціннісного орієнтира, яким був захід, зокрема, Європа, зокрема Європейський союз, для нас ще десять років тому. Ми бачимо певні виклики, які вже не дозволяють нам сприймати західний світ як зосередження всього доброго проти всього поганого.

У самій Україні ми побачили урізноманітнення картини кожен на своєму полі, кожен у своїй справі. Тобто все важче ділити світ на добрі і злі сили. Можливо, це результат досвіду, а цей досвід ми набирали разом з нашою державою майже тридцять років, і поступово приходило розуміння, що в чорно-білій системі координат дуже важко вибудувати раціональну модель поведінки, яка давала б сталий прогрес.

«Ви можете запропонувати собі сховатися в нішу ізоляціоністів, ви можете сказати, що вся правда є тільки  в нас, а все, що навколо є ворожим»

Якщо виходити з чорно-білої матриці, ви дуже швидко натикаєтеся на перешкоду і не можете йти далі, заганяєте себе в стагнацію і не рухаєтеся вперед. 

Якщо почнемо аналітично вибудовувати ті лінії розмежування, які зараз спостерігаються в нашому світі, то їх, очевидно, буде багато. Якщо за методом вилучення почнемо вилучати все те, що так чи інакше за якимось із критеріїв не відповідає нашому баченню світу, то врешті-решт ми опинимося на маленькому острівці абсолютно ізольованими серед людей, з якими нам комфортно бути, але з якими ми складаємо абсолютну меншість. Тому той ключовий виклик, який перед нами стоїть, полягає в тому, що, по-перше, нам треба переосмислити світ, який навколо нас, світ, де раніше було легше знайти точку опори у вигляді чиєїсь моделі, чиєїсь історії успіху.

Ми бачимо, що будь-яка історія успіху може в щось перероджуватися,  адже людська історія триває. Пам’ятаєте, як спрацював у 2013 році мобілізаційний ефект спроби тодішньої влади відмовитися від європейського вибору?  Чи спрацював би такий самий момент за подібних розкладів зараз? Нема такої впевненості, бо на той момент європейський орієнтир спрацював не сам по собі, а в поєднанні із загроженою національною ідентичністю та та протестом проти корумпованого режиму.

Якщо раніше ми хиталися між сходом і заходом, а це було легше, то зараз варіантів для хитання набагато більше. Ви можете запропонувати собі сховатися в нішу ізоляціоністів, ви можете сказати, що вся правда є тільки  в нас, а все, що навколо є ворожим.

Ми бачимо і в себе, і в світі такі тенденції, коли зростає спокуса сказати: годі вашої Європи з її універсальними цінностями, яким вона сама дедалі менше слідує. Ми, мовляв, все добре знаємо і будемо робити за своїми законами і своїми силами. Але хто буде писати ці закони? Яким чином вони будуть легітимізуватися?

Виникає відносно нова альтернатива, хоча вона не є зовсім аж такою новою, бо ізоляціонізм не є винаходом 21 століття, він завжди існував. Але на нашій пам’яті раніше ідеологія полягала у відчутті зверхності тої системи, яка вважалася найкращою. Вважалося: ми є власниками історії, а ті, хто з цим не погоджуються, є на нижній фазі сходинок. Але історичні рефлексії сприяють виникненню груп людей, які починають казати – це вчорашній день, ви відстали від життя, ви не розумієте логіки історичного процесу. Адже уже сьогодні нам кажуть, що країнам треба більше зосереджуватися в собі, шукати правду в егоїстично витлумачених національних інтересах.

«Очевидно, що в Україні не буде прямолінійно проросійської партії, йдеться про такий формат, як колись займала комуністична партія»

Формується певна лінія розламу, яка відмежовує людей, які здатні мислити глобально й розуміють, що є певні універсальні системи і універсальні цінності. Адже є інші, які вважають, що все універсальне – це продукт часу, який минув, і треба зосередитися на локальному.

За лінією розмежувань будуть ділити людей у майбутньому? Чи готові ми до цього розмежування, яке, на мою думку, є штучним? Багато чого, начебто штучного, потім вилучає історичні процеси і ламає цілі епохи і людей. 

Але ці виклики є. І вони стають більш відчутними. Парламентські вибори дадуть нам дуже цікаву картину, яка не була типовою для жодної попередньої виборчої кампанії. І тут ці ціннісні розлами будуть проявлятися. Щоб оформити свій потенційний електорат, людей треба ділити. Це ключова передвиборча технологія. Особливо, коли йдеться про боротьбу різних суб‘єктів у певних електоральних нішах.

Передвиборча технологія полягає в тому, щоб виділити певний сегмент і монополізувати його. Сегмент  людей, які орієнтуються на певні цінності, але межі цих цінностей достатньо розмиті. І в цьому ракурсі політичні сили розуміють, що ті маркери, які раніше були ключовими для України, зараз часом є другорядними. 

Очевидно, що в Україні не буде прямолінійно проросійської партії, йдеться про такий формат, як колись займала комуністична партія. Хоча залишився той сегмент (умовно проросійський), за який буде точитися боротьба – це 20-25 відсотків. Але ми не почуємо риторики щодо інтеграції з Росією, як це було раніше. Зараз цієї картини немає. Проросійський наратив ховається за  “суверенним”. Відповідно, маркери, які виділяють проросійський електорат, звучать по-іншому: питання війни і миру, питання поступу, федералізму, автономії, статусу мов, декомунізації… 

«Путінофілія - це одна з версій нонкомформістського, антисистемного, антиелітарного наративу у світі»

Маркерів багато, а в сумі вони дають нам певне розуміння розламу. Однак цей розлам не так просто аналітично описати. Все менше людей орієнтуються на цінності радянського союзу, все більше – на образ путінської Росії як нормативного зразка. Зараз путінська Росія сформувала свій власний нормативний образ. Це змінює картину, бо орієнтація на минуле і на майбутнє – це різні речі. Є частина людей, не тільки в Україні, а й у всьому світі, для яких саме путінська Росія є нормативним образом. Путінофілія - це одна з версій нонкомформістського, антисистемного, антиелітарного наративу у світі. Отже, відповідь йому має бути іншою.

Нас може дивувати, чому для 15 відсотків українців путінська Росія – це позитивний образ. Але серед опитаних у Німеччині для 25-30 відсотків Путін – це позитивний герой. Стара шкала в політиці вже не працює. А запит на нонкомформізм сприяє існуванню нормативних образів, які є для нас неприйнятними. Європа втомилася від старих бюрократичних еліт. Українці також втомилися від парадигми життя, яке мають від 2014 року. Тому ми будемо бачити, можливо, вперше в політичній історії України формування того сегмента, який орієнтується вже не на радянські цінності, а на російські. І це робить нашу політику, громадську, інтелектуальну сцену більш подібною, наприклад, до ситуації в Латвії чи Естонії, де існує певна прозахідна і національно-орієнтована більшість, але в той же час проросійська меншість є дуже помітною, добре організованою, готовою до довгострокової стратегії власного виживання і транслювання своїх цінностей. І це, власне, один із розломів по-новому.

А тепер подивимося на решту політиків і суспільне життя в Україні. Тут ситуація ще заплутаніша, бо ні старої національної демократії вже нема, ні майданних сил, які об’єднали широчезний спектр від крайніх націоналістів до лівих єдиною спільною темою – несприйняття режиму Януковича. Зараз ми бачимо, і це, напевно, найбільший виклик, – те, яким чином розмежувалася постмайданівська Україна, яким чином формуються у ній розлами і які в цьому можуть бути небезпеки, як їх зменшити. Тут є безумовна реальність, яку нам треба констатувати. Вона полягає в тому, що нам без загострення протистояння з, наприклад, Росією чи іншими екзистенційними викликами уже не вдасться відновити єдність того широченного спектра людей, які стояли разом на Майдані. Це нормально. Так відбувається в усьому демократичному світі. Інша справа, що наш рівень викликів дещо вищий, а рівень опірності слабший, рівень інституцій тендітніший. Тому, можливо, для нас ці виклики є серйознішими. І те, яким чином ми пройдемо оце розмежування і якою буде цінність розмежування – це питання відкрите. 2019 рік може дати відповідь на нього. 

У нас зберігається те, що робить Україну сильною і вирізняє досі серед більшості країн Центральної Європи – у нас патріотичний і проєвропейський тренд завжди були в одному «флаконі». Це створило умови для існування прозахідно ліберально-патріотичної більшості. Зараз це залишається шансом найбільш конструктивного сценарію майбутнього. Варто визнати, що ані ліберали, ані помірковані правоконсерватори, ані носії лівих цінностей – жоден із цих сегментів в Україні в осяжній перспективі не може створити більшість. І створити спільну більшість їм разом буде дедалі важче.  

Яким чином вибудувати довіру в суспільстві? Я вдячний УКУ, бо він є осередком, де досі намагаються тримати лінію на поєднання, мінімізацію розламів. Цей розлам має загрозу посилитися на парламентських виборах в Україні. Я не виключаю, що стратегія деяких політичних гравців будуватиметься на підкресленні нових розламів, намаганні відокремити, фрагменту вати свій шматок електорату, щоб отримати кращий результат. Вони можуть і отримати його - ціною закріплення «стану війни», тобто нових внутрішніх розламів. А наслідком буде ще більше травмоване і фрагментоване суспільство. І це є, як на мене, найбільш важливим викликом напередодні парламентських виборів.

Доповідь в рамках молодіжного круглого столу «Ціннісні розлами у суспільствах: Що стоїть за культурними війнами сьогодення?», за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Олександр Сушко

виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»

 

Адреса

Український Католицький Університет
вул. Козельницька, 2а, офіс 310
Львів 79026, Україна
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Телефон

+38 (032) 240-99-45 (#3627)
+38 (093) 20-60-310

Підписатись на розсилку